Та і взагалі шо того життя. Шо рідні люди, шо друзі, шо "брати і сестри" в церкві - всі приходять і уходять, і я тож ухожу. Терпіння, дочекатися до кінця. Неділя, місяць, а там і рік пройшов. Не варто так сильно фокусироваться на суєтє і огорчаться за то шо хтось воду не економить чи там посуду ніколи не миє. Шо там того місяця... Коли все життя як пар. Шо там, недавно наче хтось родився, а вже ганяє здоровий. Недавно малий, скоро старий.
Кстаті я тут про Бога думав, но шото уплив в грузнякі. Ну думаю шо вже всі привикли до груза так шо ... (Можна не читать дальше хто духовний)
От Ісус хвалиться тим шо він спаситель і тд, но все таки стоїть признать шо ми граємо по його правилах, і він сам виграв у самого себе. Тобто єслі я роблю правила, потом сам по ним виграю, то якось думається шо хвалиться тут нічим. На жаль мені от цього неприятно. Пайпер в свойой книжкє написав - "всі християни должні задать собі вопрос, чи нада мені Бог єслі б у мене було ідеальне вічне життя, друзі і всі розваги і задоволення". Тіпа рай без Бога. І я подумав - от розслабон був би. Всередині я соглашаюся з тим шо существованія Бога мене давить і не особо то і радує. Тільки під страхом смерті і вічності в муках я впав на коліна, але то не було падіння на шию з любов’ю, а просто як перегружений возок просто просів от груза реальності. Реальність так Богом зроблена, шо все до Нього. І пустота в душі, і тіло яке розвалюється з роками, і взагалі нереальність альтернатив. Цей світ без Бога не крутий, це тіпа подставка під кришталь. Нікому нафіг подставка не нада. Так і реальність - вся на Бога показує, і життя без Бога - розвал і отстой. І два варіанти - або раб Богу або навічно в пеклі бо розгніваний Бог страшний. З таким вибором особо не розживешся. І ця реальність мені взагалі давить.
Іноді коли мрію, мріється про свободу, яку можна назвати егоізмом чи гордістю. Якби Бог дав свободу жити вічно без нього, але і без страждань. Було б краще. Жити без тіла або в тілі, з побольше возможностей і мозгов. Жаль шо з мільярдів альтернативних реальностей ми ніфіга не маємо, а є тільки то шо є. То шо є довольно жосткє. В паслєднє врємя мені грустно і життя перенравилося. Безразлічіє все больше і больше розростається із подсознанія в довольно таки логічну цепочку того, шо Бог не такий яким я б Його представляв чи представляю. І саме обідно, шо шото я все меньше і меньше нахожу в собі любові яку б я назвав би любов’ю до Творця. Попиткі все отремонтіровать не дають успіху, і глобальна самотність вже як норма. Не то шо там культурна разніца, а просто як і всі люди постмодернової епохи, потрошку в пузирь заліз і пузирь став більший, я став меньший. Привично і безразлічно. Вибору немає, живу життям яке Бог дає жить, надіюся шо Він колися соізволить откриться і шото помінять в мені но покашо шото морозиться. Всі остальні варіанти і не розглядаю тогошо все пустота, і як уже писав, осознаніє жосткої реальності вже не дає фантазіровать, може іноді помріять. Просто сказать Богу шо я Його не люблю це суіцид, но сказать Богу неправду тоже суіцид. Вибору то немає, скільки б не розпиналися любітєлі свободи волі. Який тут вибор... Або горіть в аду або бери хрест і іди дорогою самоотреченія і смерті шоб уже не я жив а Христос через мене. Зашибісь.. От взяв хрестяку, і пру, і не смішно шото. Скоро здохну і буде Христос жить. Надіюся шо Бог на мене не дується особо і все равно спасе но походу я вниз покотився
Немає коментарів:
Дописати коментар