Спонтанне

От карочь сама велика зла штука - так це апатія. Все пофіг. Вас сотни а Нас рать. ггг
Корінь гнилості. От любов - це не апатія. Музика - це часто депресія, іноді - меланхолія. Але не апатія. От постмодернізм - роби все шо хочеш тільки не нав’язуй свою точку зору іншим і ти правий бо ти правий в своїх очах. Насправді - апатія... Бог! Вірь, і мовчи, не доставай. Психодел - психоделься. Музика - та хоть реп слухай чи попсу feat. шансон - всім пофіг. Тіпа тільки не включай це гамно на мобільному і все ок.
От як можна палко любити Бога, йти за Ним, ділитися тим що знаєш на вулицях, коли всередині на все пофіг. Типу та не було б Бога а була б вічна енергія і я став би космічним енерголітаком - та норм. Тільки б совість не мучала. От чесно, часто робиться щось не заради добра, а щоб не діставали. Виключу музику - бо сусіди знову діставатимуть. Або - та надіну шапку шоб не задовбували чого тонелі в ушах. І тд. Поздоровкаюсь бо начнуть задовбувать шо не здоровкаюсь. Все на показуху щоб скласти ілюзію життєдіяльності і спокійно собі все послати в дупу подумки.
От це - зло. Гниє все в середині аж смердить. Так не можна. Краще б бути холодним чи палати, чим бути тепленьким таким. Струготворним.
В дупу постмодернізм =)
Я хочу любити. Бога - Творця мого який держе всі дні мого життя в себе на руці, людей - Божі творіння які часто так помиляються і падають, життя - бо воно в мене одне, маму - тому що викормила коли я навіть і не здогадувався про її існування...