Колись жеж нада

Думав - скільки можна туда сюда бігать? То я проповідую шо Ісус класний, то матюгаюсь і бухаю, пропагандую хвору голову і чорний сарказм. Так неможна.
Постмодернізм як основна філософія сучасності вчить що ти сам собі і бог і філософ і керуючий своїм життям. Немає добра і зла, немає гарних і поганих вчинків. Все нав’язане пережитками минулого і моральністю яка нікому не потрібна а лише комплекси будує.
Але от хіба скучати за батьками, любити їх це мораль? Це серце... А от закохатися по вуха і робити приємні подарунки, жертвувати своїм часом і інтересами - це хіба пережитки моральності? Чи коли бабуся старенька свою торбу на вулиці вронила, розсипала огірки і плаче - то хіба допомогти це лише правило?
Не може з одного серця виходити щось добре, і зле. От доброму серцю неприємно робити зло, злому ж серцю робити добро нехочеться, бо втратило чутливість...
От і я - то туда то сюда. Але все таки неможу одночасно в двух напрямках іти. Отже, крокую до життя. Життя не заради себе і свого егоїзму, а самопожертви заради Божої ідеальної волі. Ну звісно що як я узнаю що є Божа воля і чи дійсно вона така ідеальна???
Тут перше стоїть питання чи є Бог - любов. Якщо Бог - любов, то тоді я можу Йому повністю довіритись, як син довіряє батьку в питаннях на які не знає відповіді. Отже, чим більше узнаю Бога, думаючи про Нього, Його роботу, дивлячись на своє минуле де все добре в моєму житті - від Нього, читаючи Біблію... Розумію що "Я" повинен відійти на задній план. Славити не себе, а Його. Моя мудрість не крута, Божа - ідеальна. Моя сила маленька, Його - велика. Моя любов слабка, Божа - огого!
Отже, жити заради себе це не жити заради Бога. Я повинен в серці і в голові померти і признати що я - Божий. Я не належу собі. Я не знаю що з собою робити. Я - ліміт самому собі, Бог же без обмеженнь. А коли я признаю Божу керуючу руку в своєму житті, то звісно зовсім інше бачення світу. Не список правил чи заборон, але бачення несумісних речей. Як можна думати про грязюку і насолоджуватись чистотою? Чи як ненавидіти і любити? Як жити для себе і для інших? Тут щось одне невлазить.
Бог дає життя по вірі. Я не можу багато чого - але вірою приймаю Божу мудрість, любов, чистоту. І назад дороги немає, бо вже там був - яма без дна.
Спочатку думав - от допливу до дна. Якісь вчинки були "дно" типу траву курити для прикладу. Потім "дно" провалилось і під ним - нова ямега! Вже думаю - от ширка - дно. Не знаю що там ще дно, але це до всього відноситься...
Дна немає. Є безодня. І тільки Бог є вічний і сильний. Звісно, смерть гордості це мабуть саме неприємне переживання, але чия думка про мене важливіша - людська чи Божа?
Все що я знаю, так це те що я ніколи не був прикладом, хіба шо поганим. І навряд чи я стану ідеальним тому що це процесс який закінчиться на небі. Але одне діло коли падаєш і розбиваєшся, а інше - коли падаєш і знаєш що ти в Божій руці, і насправді Він - і мій захист, і життя, і надія, і мета. Коли Бог зі мною - то що може зі мною трапитись? В самі страшні моменти я знаю що моє серце сповнене миром. Моя нога ступає твердо. Бог. Хто може сказати що розуміє Його як п’ять копійок, чи що Бог йому чимось зобов’язаний?